Соціальне становище провінційної еліти в імперії інків Тавантінсуйу

Купрієнко Сергій Анатолійович
:::
Статьи и материалы
:::
на украинском языке

Вивчення суспільного устрою інків намагалися провести ще іспанські колоніальні чиновники. Так, згідно свідчень Хуана де Матьенсо в інків у провінціях існували такі прошарки населення: «кураки, йанакуна, атунруна, тіндаруна, мітайос, у рос або ри­балки» [1, с. 20]. Однак нас цікавить дуже суперечливе в історіо­графії становище провінційної еліти.

На чолі локальних етнічних груп імперії стояла місцева еліта, яка часто вела свій рід від місцевих богів-першопредків. Таку еліту загалом називали мовою кечуа «курака» і мовою аймара «мальку» - наглядачі, начальники, голови, «ті, що мають голос за всіх» [2]. Вони підпорядковувались наміснику токрікуку, але їх міг за власним розсудом зміщувати сапай інка, хоча обирались вони з поміж своїх управлінських груп. За легендою вважається, що систему курак увів за часів правителя Тупака Інки Юпанкі його головний ревізор Апу Ачачі, скасувавши систему сінчі, що були володарями селищ та провінцій, успадковували владу і вели свій рід ло прямій лінії [З, с. 132]. Цим куракам у службове використання він призначив слуг, дружин, поля-чакрас, і все це вони під страхом смертної кари не мали права привласнювати собі. Кураки не були платниками податків, керували провінціями в справах миру та війни, мали право встановлювати приватні закони, розподіляти та забезпечувати необхідним свою сім'ю й усіх підлеглих у потрібний час згідно з наказами та статутами інків; кураки могли отримати у використання для власних потреб старі чи нові золоті та срібні копальні [4, с. 296-301]. Кураки в провінціях поділялися на ранги. Були як вищі кураки - атункураки («правителі 10 тисяч»), так і нижчі - варанкакурака («тисяч­ник») та пачаккурака («сотник»). Іспанцями було встановлено, що Пачакутік Інка Юпанкі (1438-1471) наказав, аби в провінціях представники частини Анан називались анансайа, а представни­ки Рурін - рурінсайа/урінсайа [5, с. 149]. Кожна частина робила справи окремо, але та, що краще щось виконала, відзначалась, і вони мали свого головного кураку, що керував начальниками та індіанцями свого угрупування, і не втручався в керування людей з іншого угрупування, за виключенням того, що курака з угрупу- вання анансайа є головним для всієї провінції, і якому інший ку- рака з урінсайа був йому підлеглим. «Заняттям курак є відпочи­нок, пиття, підрахунок та розподіл; а рахують вони це за допомо­гою простору [юпана - «рахівниця»] і своїх багатокольорових камінців» [1, с. 20-21]. Кураки й начальники не займалися ніяки­ми іншими справами, оскільки вони не обробляли наділи, не на­ймалися працювати, а жили з податі, яку їм давали індіанці з їхнього айлью («общини»). Але це помилкове твердження, оскі­льки кураки були і льакта камайуками («курака-виконавець, заступник головного», «глашатай», «інспектор мір та ваги», «охоронець поселення») [2].

Становище, владні повноваження та сферу суспільного впливу курак пачаки й варанки можна розглянути на прикладі адміністративної структури «королівства» Куїсманку, помилково названого іспанцями Кахамаркою (центр та південь сучасного департаменту Кахамарка, Перу), що входило до складу імперії інків (з сер. XV ст.) [6, с. 48-49]. До 1532 року куракою провінції Куїсманку був Каруа Райко, він же був куракою 7 варанок-тисяч [7, с. 174]. Владу пачаккураки не могла посідати та наслідувати жінка, як то було поширено в північній частині тихоокеанського узбережжя Перу серед юнків, посісти її міг тільки брат, син. пле­мінник або близький родич колишнього кураки, але найздіб­ніший, найрозумніший, серйозний, ініціативний, з характером та іншими подібними якостями. Тому дану управлінську систему можна вважати патрилінійною в окремо взятій провінції високо­гір'я. Деякі кураки за часів Вайна Капака (бл. 1500 року) могли управляти двома пачаками. Ніхто з курак не міг когось убивати, хоча їм було дозволено здійснювати незначні покарання. Тим не менш, кураки не мали права вести цивільне та кримінальне су­дочинство [8, с. 506].

Пачаки або «сотні» в королівстві Куїсманку (яких загалом бу­ло близько сімдесяти, а отже населення його складало приблиз­но 7 тис. сімей, або 35-41 тис. осіб) надавали частку своєї робо­чої сили для створення доходів вищім куракам та імперській державі. Від вищих посадовців курака отримував подарунки за добру поведінку: коку, одяг та дружин, що надазались представ­ником сапай інки, не зважаючи на те, що курака мав уже таких зі своєї власної етнічної групи. Кількість жінок та їх ранг залежали від статусу та ієрархії кожного голови. Що у свою чергу говорить як про встановлення нових порядків, так і вкорінення нових тра­дицій та схем наслідування влади, а також про своєрідне посту­пове «споріднення» місцевої та імперської еліт [9, с. 38-42].

Суспільне становище кураки варанки можна прослідкувати за головою варанки Йауча, яку за часів Вайна Капака очолював Карвайаурі. За часів інків у народу Йауча було три кураки варанок. в Пікої, Йауча та Кайао. Усі вони були рівні між собою та підпорядковувались вищим куракам Варочірі. Кожному з них за часів імперії Тупак Інка Юпанкі та наступні правителі дарували тіану («трон»), поля-чакрас. одяг-кумпі, дорогоцінні прикраси тощо. Згідно генеалопї курака Помачагуа був четвертим в дина­стії йауча. Він також займав імперську посаду «кіпукамайо та управителя всіх маєтків інги Топа», або, можливо, мумії та пана- ки передостаннього доіспанського сапай інки (скоріше був нагля­дачем майна панаки-"роду", що піклувалася про мумію Тупака Інки Юпанкі). Тому він був «камачіко («керівник, наглядач») індіа­нців, які наглядали за худобою сапай інки, а також турбувався про зберігання тканин-кумпі, і маїсу, і папас («картопля»), та решти речей інги» [10, с. 257-260]. Тож курака Помачагуа не був безпосереднім чиновником діючого правителя інків, а був приз­начений для нагляду за королівським майном, яке належало панаці, що переймалася майном мумії.

В провінції Лурінванка першим відомим куракою був дон Апу Херонімо Гуакрапавкар (1532). В цій провінцп могли існувати тимчасові кураки. Але загалом доіспанське успадкування титулу для Лурінванка відомо слабо. Інша річ Ананванка, де титул кура­ки успадковувався законними синами (від брата до брата), наро­джених від головної дружини. Курака Ананванки повинен був бути найстаршим за віком, і він міг бути керівником кількох вара- нок та пачак [11, с. 98]. Що вказує на розповсюджену практику поєднання влади общин різного рівня в руках однієї особи. Але це могло бути як тимчасове явище, так і обумовлено давніми традиціями.

Майно кураки, що називалося «власне майно»/«приватне майно», існувало окремо від майна общини, що називалося сап- сі, до якого включалися землі, худоба, їжа та одяг [12, с. 45].

Дещо краще про становище курак можна дізнатись із законів інків, записаних європейцями. Так, за непокору своєму кураці, людину карали тортурами, а якщо така повторно скоювала цей злочин, то його виселяли або засуджували на смерть (однак, сини, що не корилися своїм батькам, самі ж батьки і карали пуб­лічно). Якщо той, хто був зобов'язаний служити в постоялому дворі тампу, не був там, то карали замість нього кураку, у чиєму районі знаходився цей тампу. Кураки зобов'язані були їсти пуб­лічно на площі зі своїми індіанцями, а того, хто не робив цього, позбавляли кураканату, але без дозволу сапай інки індіанці мали право сходитись на свята і банкети «такі», щоб випити та потанцювати. Кураку, що не піклувався справами управління індіанцями своїх поселень та не повідомляв про їхні злочини Інкові, позбавляли кураканату. Усім куракам, хго добре викону­вав посадові обов'язки, сапай інка дарував одяг або коштовності, або інші цінні речі. Великою пошаною для курак було отримати від сапай інки жбан із чічею під час свята, а також — його влас­ний одяг, срібні глечики, м'ясо лам (оскільки зазвичай їли лише морських свинок). Кураки не могли займатися судочинством, і у більш складних випадках, особливо, коли злочин учинив знат­ний, то покарання, якщо воно заслуговувало смерті, давав сам правитель сапай інка [13, с. 274-291]. Все це говорить про патрі­архальний харакгер влади курак, освяченого традицією. Нато­мість пережитки родового устрою також дають про себе знати, особливо, коли мова йде про обов'язок курак влаштовувати бен­кети з усіма членами общини.

Анонімний автор в 1573 році, описуючи підрозділи общини в регіоні Кіто, писав, що «туземці живуть підрозділами, окремо один від одного, у володарів є свої капітани (начальники), яким індіанці кожного сектору підпорядковуються; індіанці та капітани підпорядковуються своєму касіку, який, коли він хоче, щоб зро­били..., посилав герольда, що оголошував гучним голосом його волю. Капітани, які зазвичай мали свої оселі поблизу будинків володаря, і проживали там або тримали там осіб, щоб вони спо­віщали їх про все, що станеться (за їхньої відсутності), та, зрозу­мівши (волю касіка), вони відсилали свої качас (кечуа «качана» - посилати), тобто вісників, які потім збирали людей задля ви­конання волі їх володаря». З чого видно, що принципа­ли/знатні/начальники мали подвійну резиденцію: при дворі кура­ки та у власному підрозділі [14, с. 124].

В 1598 р. свідчення дона Дієго Кольїна містило повідомлення про зовнішній вигляд кураки. Він носив намиста, браслет, діаде­му. пов'язки, коштовний одяг, у нього була церемоніальна зброя владики. У нього були численні глечики, інкські сосуди, духова трубка [14, с. 124-125]. Будинки у курак в регіоні Кіто були доволі великими. Так, в будинку Амадора Амагуанья, касіка Анан Чільо, проживало 42 особи, і всі вони були родичами (4% проінспекто­ваних осіб общини). А якщо до цього додати комплекси, згрупо­вані навколо «начальників», то вийде 7,35%. Мати великі домо- господарства було привілеєм знаті. На кураку могли працювати слуги-йанакуни (які також виконували роботи для общини), і ці фупи йана могли складати близько 10% загальної чисельності населення, що знаходилось в підпорядкуванні місцевого волода­ря (в Уйумбічо було лише 7%; і лише в Анан Чільо існувала не­достача слуг-йана - 1,4%, як у володарів так і загалом). Володарі льакта в регіоні Кіто мали кілька дружин: від двох у селищі Інга до 14 в Анан Чільо. Окрім селища-льакта Пінголькі де дружини володаря складали 2% населення, загалом вони складали бли­зько 1%. «Начальники» також в основному були полігамними. Так, один мітмак («переселенець») - начальник середньої ланки в Урін Чільо - мав навіть 7 дружин. А в 4 начальників було не більше однієї дружини. Деякі незнатні особи також з невідомих причин мали багато дружин. Полігамії не було серед йанакунів (щоб вони не втратили свій статус). Жінки готували їжу для всіх осіб у домогосподарстві, та виробляли тканини, як на експорт, так і для задоволення потреб сапай інки (у вигляді податі) та, у колоніальний час, іспанців [14, с. 127-130].

Загалом становище місцевої еліти в імперії було доволі стро­катим залежно від провінцій, традицій, рангу, особистих здібнос­тей та характеру відносин з центральної владою інків. Все це пояснює численні відмінності між кураками, але основною тен­денцією за часів імперії було підпорядкування інкам місцевої влади і переведення її до ролі посередника між «податним» на­селенням та центральною владою.


1. Juan de Matienzo. Gobierno del Perú: 15671 Juan de Matienzo. — Lima: IFEA, 1967. — 366 p.

2. Domingo de Santo Tomás. Lexicón o Vocabulario de la lengua general del Perú [Електронний ресурс]. — Режим доступу до журн.: http://bloknot.info/files/Реru/76401380-TomasLexicon-o-Vocabulario-de-la-lengua-general-del-Peru-Domingo-de-Santo-Tomas-1499-1570-lexiconovocabula00domi.pdf . — Назва з екрану.

3. Sarmiento de Gamboa Р. Historia de los Incas. — Madrid: Miraguano ; Polifemo, 2007. — 191 p.

4. Инка Гарсиласо де ла Вега. История государсгва Инков. — Л.: Наука, 1974. — 748 с.

5. De las antiguas gentes del Perú: por el padre fray Bartolomé de las Casas. — Madrid: Tipografía de Manuel G. Hernández, 1892. — 290 p.

6. Martín de Murúa Historia general del Peni, origen y descendencia de los Incas. — Madrid: Joyas Bibliográficas. 1962. — 279 p.

7. Argouse A. ¿Son todos cadques? Curacas, principales e indios urbanos en Cajamarca (siglo XVII) // Bulletin de l'Instítut francais d'études andines. — Lima. — 2008. - Tome 37, № 1. P. 163-184.

8. Damian de la Bandera. Relación de! origen e gobierno que los Ingas tuvieron... // Biblioteca Peruana. Primera Serie. — Lima: Editores Técnicos Asociados S.A.,1968, — Tomo 3. — P. 491-510.

9. Espinoza Soriano W. La Pachaca de Puchu en el reino de Cuismancu: siglos 15 y 16 // Bulletin de l'lnstitut frangais d'études andines. — Lima, 1973. — Vol. 11, № 1. — P. 35-71.

10. Salomon F. Testimonios en triángulo: personsyes de la Nueva Corónica de Guamán Poma y del Manusaito Quechua de Huarochiri en el pleito sobre el cacicazgo principal de Mama, 1588-1590 // Chungará. — Arica, 2003. — Vol. 35, № 2. — P. 253-268.

11. Carmen Areílano A. M. Testamento de Pedro Milachamí, un curaca cañari en la región de los Wanka, Perú (1662) // Revista española de antropología americana. — Madrid. 1988. - № 18. — P. 95-127.

2. Medelius M. Curacas, bienes y quipus en un documento toledano (Jauja, 1570) // Histórica. — Lima, 2004. — Vd. 28, № 2. — P. 35-82.

13. Gobernantes del Perú, cartas y papeles, siglo XVI: documentos del Archivo de Indias. Tomo IX. El virrey Martín Enriquez. 1581-1583. — Madrid: Sucesores de Rivadeneyra (s. a), 1925. — 324 p.

14. Salomon F. Native Lords of Quito in the Age of the Incas. — New York: Cambridge University Press, 1986. — 274 p.


Автор - Сергій Купріенко, Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Источник - Дні науки історичного факультету: Матеріали VI Міжнародної наукової конференції молодих учених. — Вип. VI: у 8-ми част. / Редкол.: чл.-кор. НАНУ, проф. В. Ф. Колесник (голова), доц. О. Ю. Комаренко (заст. голови), І. В. Семеніст (відп. ред.) та ін. — Ч. 6. — К., 2013. — 68 с.

Материал предоставлен автором.